Виховна робота

ПРАВИЛА ПОВЕДІНКИ ЗДОБУВАЧІВ ОСВІТИ:

БЕЗПЕКА:

Інформація

про виконання Плану заходів щодо реалізації національно-патріотичного виховання учнів, вихованців, слухачів закладів загальної середньої та позашкільної освіти міста на 2020 – 2025 роки за січень-червень 2022 року від Криворізького природничо-наукового ліцею

Заходи до Днів пам’яті та примирення, присвячені пам’яті жертв Другої світової війни, Дня Перемоги (дистанційно):

-година пам’яті «Пам’яті загиблих будемо гідні»;

-майстерня: «Маки пам’яті»

-онлайн-малюнки «Світ пам’ятає».

https://drive.google.com/drive/folders/1X9DPmEQKK8GMp2sZ8bAhek8J4Eau8S1N?usp=sharing

З нагоди відзначення Дня пам’яті та примирення та Дня перемоги над нацизмом у Другій світовій війні вчителі Криворізького природничо-наукового луцею провели інформаційно-просвітницькі заходи для здобувачів освіти, метою яких є виховання свідомого громадянина, патріота, любові до України, свого народу, шанобливого ставлення до його культури, здатності зберегти свою національну ідентичність, пишатися приналежністю до українського народу, брати участь у розбудові та захисті своєї держави.

Заходи до Дня Матері:

-челендж малюнків“Написане любов’ю слово “Мама”;

-вірші відео-привітання.

Талановиті, дбайливі та сентиментальні ліцеїсти Криворізького природничо-наукового ліцею взяли участь у челенджі до Дня Матері “Написане любов’ю слово “Мама”, даруючи своїм матусям увагу, творчість та любов...

https://drive.google.com/drive/folders/1hbtwIfRf8HgeE1z9uvj6gJl8wmcNd55A?usp=sharing

До міжнародного дня сім'ї:

- фото-проекти «З родини йде життя дитини».

Заходи до Дня міста:

-виховна година «Місто, в якому я живу»;

-челендж малюнків «Видатні міста Кривбасу»;

-створення поробок «Видатні міста Кривбасу»;

-написання віршів про рідне місто;

-фотовиставка(розміщено на сторінці закладу у фейсбук).

247 річниця з дня заснування нашого рідного Кривого Рогу пройшла під егідою " Я люблю своє місто!" Ліцеїсти відвідували історичні пам'ятки, милувалися міськими чудовими краєвидами, пейзажами та архітектурою.

https://drive.google.com/drive/folders/1RGGS7splTioro2aeqA4AXPV4J0HyG6M3?usp=sharing

Реалізація виховних проєктів через використання інформаційних ресурсів бібліотек, музейних форм виховання:

-Інформаційний вісник «Дати знакових подій, пов’язаних

із Революцією гідності»;

-Виховний захід «Сучасна бібліотека: новий формат»

-тематична виставка "Інформаційна скарбничка" до Дня партизанської слави, створення буклетів, година спілкування "Народні месники - сила духу української держави";

-театралізовані постановки за творами українських письменників(висвітлено на сайті закладу)

- тематичні бібліотечні виставки, присвячені пам’яті воїнів, які брали участь у захисті України в роки Другої світової війни та під час проведення антитерористичної операції;

- тематична виставка та малюнки, виховні заходи «Голодомор. Пам’ятаємо разом»;

-виховна година, тематичні малюнки «Чорнобиль очима дитини»

- співпраця з дитячими бібліотеками №15, 20.

Організація та проведення заходів, спрямованих на популяризацію української мови як державної:

-участь у районному конкурсі І (територіального) етапу обласних конкурсів юних літераторів, художників, композиторів «Собори наших душ», Номінація «Юні літератори», «Проза»;

- конкурс на кращий вірш, пісню про Саксаганський район (ІІ місце);

- театралізовані постановки за творами українських письменників(висвітлено на сайті закладу);

-тематична виставка «Мова солов’їна»;

-виховна година до Дня української писемності і мови;

-фестиваль української пісні «Пісня солов’їна»;

-«Дитячий дистанційний відеоконкурс серед територіальних громад Дніпропетровщини «Громада очима дитини – 2021», номінація «ВІДЕОРЕПОРТАЖ»(учасники, пройшли у фінал)

Написання ХХ Всеукраїнського радіодиктанту національної єдності (09.11.2020) – 8-11 класи., педагогічний колектив.

Заходи до Дня Права:

- В рамках Всеукраїнського тижня права та з нагоди Міжнародного дня прав людини (10.12.2021р.) в КПНЛ були проведені відкритий урок" Права людини", на якому ліцеїсти 9-А класу, показавши правову обізнаність щодо ролі права в житті людини, захистили відеопроєкт " Я маю право" і правова акція "Дискримінації - НІ", яку підготували ліцеїсти 10-АМ класу. Дослідивши проблему взаємозалежності стереотипів, упереджень і дискримінації, вони звернулися до ліцейської спільноти з " Маніфестом проти дискримінації". Заходи сприяли підвищенню рівня правової культури та суспільної толерантності ліцеїстів;

-малюноки на тему «Права дитини в малюнках».

Залучення до організації національно-патріотичного виховання представників Національної гвардії, Збройних Сил України, місцевих осередків Товариства сприяння обороні України, рад ветеранів, учасників бойових дій, Революції Гідності, волонтерів, громадських організацій, батьківської громадськості.

Заходи:

-військова частина 3011;

-Клуб Цікавих Зустрічей «За честь. За славу. За народ!» відвідав мужній гість Криворіжжя - заступник командира бригади криворізької військової частини № 3011 Піскун Олександр Валерійович;

- зустріч-лекція з кандидатом юридичних наук, доцентом кафедри Державно-правових дисциплін КННІ Дон ДУВС Катериною Нестеренко;

- Кожем’ка Н.Є. - представник від центру безоплатної правової допомоги;

-Балабан Вікторія Сергіївна – начальник відділу ювінальної пробації Кривого Рогу(співпраця з батьківською громадськістю);

-співпраця з представниками Державно-правових дисциплін КННІ Дон ДУВС

- представники сектора ювенальної превенції відділу превенції Криворізького районного управління поліції.

Участь учнів та вихованців закладів освіти у міських, обласних Всеукраїнських, Міжнародних масових заходах патріотичного спрямування за напрямами позашкільної освіти.

- Обласний конкурс «Вишиванка-серце Украіни, зіткане з любов’ю»;

- челенджі “Після Перемоги, я…”;

- онлайн-марафону творчих робіт «Україна. Перемога. Майбутнє»;

- Всеукраїнський флешмоб (16 лютого - День єднання в Україні);

- челендж до Дня Соборності України;

- конкурс "Мирний атом";

- обласного онлайн-флешмобу «Пам’ятаємо разом»;

- челендж відеопривітання до Дня відзначення 246-ї річниці міста Кривого Рогу

https://www.facebook.com/groups/811179022411563/

https://drive.google.com/drive/folders/1ObvOZWRoshzJtAAQvXgUDCETUbVfBEGC?usp=sharing

Ліцеїсти 7-8 класів перебуваючи на туристсько-оздоровчому виїзді у сосновому борі с. Вільне ознайомились з заповідними місцями рідного краю, географічними та природними об'єктами України. Будучи сторожами гармонії і порядку природи, учні прийняли участь у громадській акції з прибирання сміття вздовж берегової лінії р. Інгулець, організованою Федерацією боксу м. Кривого Рогу(Екодесант «Дихай вільно, Україно!»).

https://kpnl.dnepredu.com/uk/site/educational-work.html

Для учнів ліцею була створена інформаційна дошка у вигляді кросворду «Червона книга України», фото колажу «Стежками України», інформаційного вісника «Чи знаєте Ви, що…»

Тиждень юного натураліста виявився насиченим, цікавим, інформаційним.

Туристсько-оздоровчий виїзд до соснового бору с. Вільне

Відеозвіт переглянути тут

Звіт про проведення тижня юного натураліста

Пошукова робота учасниці ІІ Всеукраїнського конкурсі художніх робіт серед старшокласників "Доля дітей у роки Другої Світової війни"

«…Здесь нет ни одной персональной судьбы,-

Все судьбы – в единую слиты».

Володимир Висоцький

«Хто не пам`ятає свого минулого, той не вартий свого майбутнього…» - саме так розпочала Урок мужності, присвячений 69-й річниці визволення міста Кривого Рогу від німецько-фашистських загарбників наш класний керівник. На захід завітала тоді людина цікавої долі – Шишкіна Ольга Іванівна. Я слухала її, затамувавши подих. А які проникливі вірші вона читала! Тому, коли я вирішила взяти участь у конкурсі малюнків, я одразу звернулася до неї.

Ольга Іванівна є представником ветеранської організації мікрорайону. Вона бере активну участь у тематичних зустрічах, організовує святкові концерти. Також значну увагу Ольга Іванівна приділяє спілкуванню з учнівською молоддю шкіл нашого району.

Ольга Іванівна завітала до ліцею разом із подругою. На прохання розказати про своє дитинство погодилась одразу. Звичайно, я читала про війну, дивилась кінофільми, відвідувала музеї бойової слави. Але бачити наживо людину, яка сама є свідком тих подій мені не доводилось. Тому свою розповідь вона почала сама:

«Я, Шишкіна Ольга Іванівна, народилася другого березня 1937 року у селі БерестівкаЛипово-Долинського району, хутір Воропаї (нині Сумська область). Скільки я живу, стільки й мрію побувати на своїй малій Батьківщині, де промайнуло моє дитинство, де у великій селянській хаті мешкала наша родина: матір, двоє моїх братів, рідний дядько, матусин брат – Панфілов Іван Михайлович та дві тітчині доньки. Ми з молодшим братиком були дуже схожі один на одного. Мати розповідала, що я маленька постійно запитувала її: « Скажи, мамо, я народилася другого березня, а братик – чотирнадцятого квітня. Тож ми – близнята, правда?». Мати казала, що не розуміла мого запитання. Можливо, то мені так хотілося, щоб ми з ним були ще й близнюками…

Рідного батька свого, Пархоменка Івана Петровича, я не знала. Мати розповідала, що у день, коли я народилася – другого березня 37-го – батько був заарештований. Чорною хмарою налетіла на нашу родину сумна звістка про те, що батько ніби то втопив у річці коня, який належав колгоспу.Мене, безбатченка, у дитинстві кликали «Подкидыш». Я не могла зрозуміти, чому, адже в мене була чудова родина, і дядько виховував нас, які рідних дітей.

Жили ми дружно, хоча й важко. Мати працювала у колгоспі, ким, не пам`ятаю. Знаю, що уходила затемна, приходила ввечері – й на город. Ми допомагали, чим могли. Коли рідний наш батько загинув на війні, у 1943 році під Києвом, мати отримувала на нас трьох усього сім рублів (ще старих, великих таких, зараз важко де їх знайти, хіба що у колекціях нумізматів). Така маленька сума коштів платилася на рядового. З цього роблю висновок, що батько був простим солдатом, можливо сержантом.

Як крізь туман пам`ятаю, як мати отримала страшну звістку про загибель батька на війні. Скільки тоді таких конвертів розлетілося по Союзу! А скільки сліз, болю та відчаю принесли вони людям! Майже в кожній родині зберігається пам`ять про «павших смертью храбрых» чоловіків, отців, братів, наречених… Скільки життів унесла із собою ця жахлива війна…

До нас таку звістку приніс поштар. Побачивши його біля воріт хати, мати, мабуть, зрозуміла все відразу. Нажаль, у сімейному архіві не зберігся цей маленький аркуш у конверті, з машинописним текстом і печаткою військомату. «Загинув смертю хоробрих… » - рядки, якими я пишаюся. Бо вони – і про мого рідного батька, який визволяв нашу рідну Батьківщину, здобував Велику Перемогу.

Мені важко згадувати, як плакала мати. Ми, діти, плакали разом з нею. Ми, мабуть, і не розуміли до кінця того, що залишилися напівсиротами. Що у нас батька відібрала війна…Назавжди…

Хутір Воропаї був окупований німцями у 1941 році. Фашистська навала налетіла стрімко, десь через тиждень після оголошення війни дібралися вони й до нас. Чоловіки пішли на фронт, хати спорожніли. Пам`ятаю, що плакали по дворах жінки та кричали діти. Було лячно… Але сховатися було нікуди. Усіх людей німці по виганяли з хат. Розмістилися вони і у нашій хаті. Особливо важко було взимку. Ми жили у землянці, викопаній у саду. Накрили її тим, що знайшли. У землянці було багато людей, були й діти. Пам`ятаю, що палили невеличкі лампадки. Та їх вистачало ненадовго, а потім було темно і холодно. Але навіть у таких важких умовах серця людей не загрубіли, душі не стали жорстокими. Вдови були дружні, допомагали одна одній. Адже у всіх у них було спільне горе.

Ще один спогад промайнув, немов блискавка. Пам`ятаю, як їхали танки по дорозі, а люди тікали. Жінки, вхопивши дітей на руки бігли, хто куди. Одна жінка несла малу дитину у подолі, перечепилася і ледь її не уронила. А танк проїхав майже поруч.

Хутір наш бомбили. Фашистських літаків я не бачила, але чула рев моторів. Ми затуляли вуха, бігли у город та ховалися в окопі. Окоп рили всі гуртом, і дорослі, і діти. Пам`ятаю ще великі бомби. Війна – це дуже страшно. Вбивство однієї людини – велика трагедія. А якщо їх десятки, сотні, тисячі…

Так і жили ми в окупації. Німців я не бачила, бо мати на вулицю не пускала. Та і в чому ж іти? Ні в чому. Не було одягу та взуття. Мати й брати працювали на землі. Німці вивозили зерно та цукровий буряк, тому працювати доводилось багато. Звичайно, було важко, люди втомлювались, але сил надавала віра у те, що скоро прийде визволення.

Визволили хутір у 1943 році, узимку. Пам`ятаю, день був морозний, сніжний. Німці відступали, а ми сиділи у саду і дуже хвилювалися, щоб вони не спалили нашу хату. А коли вже побачили наших солдат, до дуже раділи. Всі плакали, обнімалися. Були такі відчуття, коли підійшла до братика, обійняла його – а навколо мене наче сніг розтанув, все замайоріло, запалало жовто-гарячими, рожевими та червоними кольорами. Отака то була радість!

Після визволення важко працювали. Тоді ж, у 43-му, мати отримала звістку, що дядько Іван Михайлович Панфілов загинув під Києвом. У 1947 році уся наша сім`я переїхала у місто Тростянець. Я закінчила школу, сім класів, і у 1951 році вступила до фінансового технікуму. Вчитися то була моя мрія, але й велика честь. Серед мене та братів навіть було жеребкування, хто з нас стане до навчання. Технікум я закінчила 1954 році та за розподілом поїхала до Миколаївська-на-Амурі, Хабаровський край, острів Байдикова. Там я зустріла свого майбутнього чоловіка – Анатолія Костянтиновича Шишкіна. Сім`єю ми жили добре, поважали один одного, любили. Завжди у родині нашій було затишно. У 1976 році ми переїхали до Кривого Рогу.

Моя мати прожила 92 роки і пішла з життя у 1992 році. У мене по матері велика родина. Родичі живуть у різних куточках світу: у Владивостоці, у Амурській області та навіть у Канаді (місто Квебек). Я звертаюся до вас, дітей із проханням любити і цінувати своїх батьків, свою сім`ю, берегти її.

І нехай ніколи більше на рідній землі не повториться такого страшного лиха, як війна. Щоб ви, сучасне молоде покоління, не знали її і тих страждань, які вона приносить. Хай буде мир, хай буде радість. Я щиро вам цього бажаю».

Після зустрічі з Ольгою Іванівною Шишкіною я довго міркувала. Її розповідь дуже вразила мене. Як добре, що такі люди, як вона, живуть поруч із нами. Як важливо нам зберігати їхні спогади, бо вони вчать нас доброті, мужності, вірності, виховують патріотичні почуття. Вони – жива історія. Вони бачили війну і пережили важкі часи повоєнної відбудови. Вони вижили, вистояли, не зламалися – і зберегли для нас пам`ять. Але ж тоді вони були ще діти… Діти війни…

Алфьорова Наталя

учениця 8-А класу

Криворізького природничо-наукового ліцею

Робота лауреата ІІ Всеукраїнського конкурсу художніх робіт серед учнів старших класів "Доля дітей у роки Другої Світової війни"

«Мы дети войны. Нас она воспитала.

Под гул канонад и под скрежет металла...

Кто выжил, свой край из руин подымали:

Учились, взрослели, влюблялись, мужали…»

Криворізький поет Фелікс Мамут

”Мене звуть Прийма Юлія Петрівна. Народилася 15 жовтня 1926 року селі Суботець ( нині Суботці ) Кіровоградської області. Оскільки у моєму дитинстві ми багато переїжджали, я мало пам’ятаю рідне село. Проте, хіба у малечі можуть бути погані спогади?

Пам’ятаю маленький дім та невеличке подвір’я. Жили ми скромно та щасливо. Мої батьки мали педагогічну освіту: батько, Петро Дмитрович, викладав географію, а мама, Клеопатра Ігнатіївна, була вчителем української та російської мови.

Коли мені виповнилося 7 років, моя сім’я переїхала ближче до міста -
у село Софієво-Гейковка Криворізького району. Нині це село називається Валове. У маленькій сільській школі батько продовжував викладати свій предмет та отримав посаду заступника директора, а мама викладала рідну мову.

У 1938 році останній раз батьки змінили місце проживання і оселилися на Криворіжжі. Разом працювали у школі №57. Саме в цій школі навчалася і я, закінчила 7 класів. У 1940 році батько захворів. Хвороба сильно підточила його і невдовзі він помер. Ми з мамою залишилися одненькі. Хіба ми знали, що чекатиме нас ?

Початок війни закарбувався в моїй пам’яті на все життя. Червневого ранку , у неділю, ми з братом пішли на кіносеанс у клуб. Показували радянську комедію «Свято Святого Йоргена». Сеанс розпочався о 10.00, комедія була дотепна, всі сміялися з головних героїв, що були пройдисвітами та шахраями. Аж раптом фільм зупинили, на сцену клуба піднявся директор і оголосив, що почалася війна…

Приголомшені новиною та розгублені, ми поспішили додому. В хаті перед вікном сиділа мати і дивилася у вікно невидячими очима. Адже ще свіжими були спогади про жахіття першої світової війни.

А далі була війна…В серпні малеча деякий час ходила на заняття до школи, потім німці її закрили і на тому наша середня освіта скінчилася. Жити було дуже важко, холодно і голодно. Пшоняний хліб видавали малесенькими шматочками. Проте і його їсти було неможливо, після нього шлунок пекло наче вогнем. Але іншого не мали.

Приблизно через 2 або 3 місяці після початку війни через місто німці гнали полонених радянських солдат. Бідні хлопці вигляд мали жахливий, були худі та знесилені. Полонених охороняли поліцаї з собаками, проте ми намагалися кидати їм шматочки хліба або яблука, за що не один раз були биті поліцаями.

22 квітня 1943 року мене разом з багатьма дівчатами нашого міста фашисти забрали у полон та відіслали до Німеччини на рабські роботи. Дещо вже приховує від мене моя пам'ять, а дещо пам’ятаю, наче це було вчора. Зібрали нас на площі, обідраних, худих та заплаканих. Багатьом було не більше 15 років, зовсім ще діти. Розсадили на підводи та повезли на вокзал. Коли ми приїхали до поїзда, то побачили, здавалося, нескінченну кількість товарних вагонів. Нас запхали, як худобу. Зі мною була невеличка валізка, яку мені зібрала матуся. Там було чинене-перечинене платтячко, хусточка, кофтинка. Валізу відібрали і залишилася я в чому була. А в туфлях, що на мені були у вагоні, я після війни повернулася додому.

Пам’ятаю, багато плакала в дорозі. Зарьована та знесилена заснула на сіні, яким була прикрита підлога в вагоні. Вперше ми зійшли з потяга у Польщі. Нас вигнали на невідомій станції, вишикували та почали перевіряти. Медичні працівники у білих халатах проводили обстеження, оглядали зуби та копирсалися у волоссі. Тих, хто пройшов огляд, збирали разом та знов вантажили у товарні вагони. Почався другий етап нашого вигнання.

Привезли нас до Німеччини. Навіть уявити собі не могли ми , що тут нас будуть продавати на ринку, як худобу! Німці проходили повз хлопців та дівчат. Лячно, огидно, принизливо…Дехто потрапляв на фабрику, хтось на завод. Мене купив бауер, фермер по-нашому. Машини в нього не було, тож він посадив мене на бричку та повіз до свого маєтку. Виявилося, що сім’я Шльойден мала двоповерховий будинок та велике подвір’я в селі Гольм близь Гамбурга. Подалі від садиби поля з овочами та фруктові сади. Як звали пані не пам’ятаю, проте добре запам’ятала, що дітей було троє: старший - Вальтер, донька - Ірен і наймолодший, якому було рочків шість – Ганс. Пані була строга та прискіплива, проте не знущалася, а завжди казала про те , що ми повинні берегти свою дівочу цноту, що коли ми повернемось додому їй не повинно бути за нас соромно перед нашими матерями. Вальтер, як усі молоді люди фашистського виховання, зневажав нас, вважав людьми «другого сорту». Проте, інші Шльойдени нас не ображали .

Працювали дуже важко з ранку до пізньої ночі. Хатню роботу робили всю: мили поли, кололи дрова, готували їсти, прали та прасували, ходили за дітьми. Двічі на день порали стадо корів. А в період сезонних робіт господар брав нас на поля збирати врожай. Тож робили все, що скажуть.

Жили порознь, моя кімнатка була на другому поверсі будинку. В неділю пані давала нам вихідний. Проте о 21:00 ми обов’язково повинні були бути вдома, бо існувала комендантська година. Та ще й комендант міста жив на першому поверсі. Бо за спізнення могли розстріляти або забрати в концтабір. Розваг не було, ми знайомилися з такими ж полоненими, як і ми, розмовляли, згадували домівку, вивчали німецьку мову. Серед нас були росіяни, югослави , поляки, були дівчата та хлопці, що працювали вже по два роки. Пам’ятаю дівчину на ім’я Валентина . Вона краще за всіх розмовляла німецькою, бо навчалася до війни в інституті іноземних мов у місті Курськ. А зі мною в садибі працював хлопець з Росії Віктор. Отака була в нас інтернаціональна полонена сім’я.

Жили ми одною думкою – великий радянський народ повинен перемогти фашистську навалу! Працювали та чекали, не втрачали надії на повернення додому. Багато плакала я , згадуючи свою матусю. Проте що я , злякане дівчисько, могла вдіяти?

Нарешті, стали долітати до нас відголоски наступів фронтів. Навкруги гриміло та палахкотіло, серце калатало, говорили, що прийшов край Гітлеру та його фашистській партії. Звільняли нас у 1945 році американські солдати. Вони дивилися на нас худих, а ми хватали їх за руки , обіймали та плакали від щастя! Накормили, обігріли нас брати-американці та доправили до нашої військової частини льотчиків. Поки йшла масштабна визвольна кампанія, ми працювали в частині – допомагали по господарству, лікували хворих та поранених. Разом із цією частиною мене перевезли до Сімферополя, звідти потягом я повернулася до рідного міста.

Яке щ то було щастя! Я знайшла цілою свою домівку, а головне свою рідну неньку, свою матусю живою, свого братика! Нарешті наша сім’я була разом!

Почалося важке післявоєнне життя. Треба було налагодити знов хазяйство, знайти роботу. Спочатку я закінчила педагогічні курси, а потім вступила в Нікопольський педагогічний технікум, де отримала спеціальність вчителя початкових класів. Повернувшись до Кривого Рогу, спочатку працювала у середній школі №33, потім № 37, а з 1947 року працювала до самої пенсії у школі №32.”

Багато вражень залишилось у мене після цієї розповіді, багато думок… Такі сумні й разом з тим такі важливі спогади Юлії Петрівни – це справжня «жива» історія тієї війни, про яку ми знаємо лише з книжок, кінофільмів, уроків історії. Нам пощастило - ми народились і живемо у мирний час. Ми гадаємо, що так було завжди. Ми впевнені, що так завжди буде. Ми вдячні ветеранам, які у запеклих боях вистояли і здобули Велику Перемогу. Ми шануємо й тих, хто не зламався у фашистському полоні, хто повернувся до рідної Батьківщини та у післявоєнну відбудову тяжко працював. Їх свідчення, спогади – безцінний скарб, повчання нам, молодим: як по-справжньому любити свою землю, як цінувати свободу та незалежність, як вірити у щасливе майбутнє і будувати його.

Мені зараз чотирнадцять років. Я навчаюсь у ліцеї, займаюсь спортом, мрію вступити до юридичного університету. Коли дівчину Юлію відіслали до Німеччини та віддали у рабство, вона була на рік старша за мене… Мені важко навіть уявити, як страшно примусово залишити свій рідний дім, своїх батьків.

Звичайно, малюнок не може документально передати події тих років. Але відтворити хоча б їх фрагмент я дуже хотіла. Я щиро вдячна Труханенко Марії, яка навчається в нашому ліцеї, за допомогу у записі свідчень своєї прабабусі – Прийми Юлії Петрівни. Адже тепер я знаю, хто вони, люди, чиє дитинство назавжди обпалила війна. Діти війни…

Харенко Дарина

учениця 8-А класу

Криворізького природничо- наукового ліцею